Про моральних авторитетів

«Ми не друкуватимемо листівок, не будемо закликати повалити цей режим. У нас трохи інша мета — виховувати свідомих громадян». Ініціатива «Першого Грудня»

Здається, нарешті в нашому суспільстві формується щось, про що годі було й мріяти, – незалежна рада моральних авторитетів. Мова йде про так звану ініціативу «Першого Грудня».

1 грудня 2011 року за ініціативою трьох провідних українських церков відбулося об’єднання 11 «дідів», які протягом всього життя, кожен на своїй ниві, працювали над однією справою – збереженням української духовності у складних суспільно-політичних умовах. Не хочу сказати, що є люди від народження моральніші за інших (хоча Іван Дзюба та Євген Сверстюк ще з молодого віку обрали шлях, надто відмінний від шляху будь-якого пересічного українця). «Ніхто не є ангелом, ми всі люди грішні», – каже один із «дідів», Любомир Гузар. Але в кожного народу є особистості, які, проживши сповнене складними моральними пошуками життя, доходять до рівня старійшин.


Старійшиною може бути той, хто досяг певного віку та цілком розрахувався зі мирським життям. Їм вже не треба купувати нерухомість, влаштовувати онуків до університетів – все це вже зроблено, й естафета передана наступним поколінням. Також все попереднє життя таких людей мало бути сповненим постійною боротьбою за справедливість, що зрештою дає справжню мудрість і великий авторитет у суспільстві.

Таких людей не обирають, вони й без того всім відомі своїми чеснотами і вони самі визнають один одного за вірністю певним цінностям. І що найважливіше, такі люди нарешті досягають такого рівня мудрості, що вже можуть знаходити спільну мову між собою. Тому в усіх збалансованих суспільствах саме рада старійшин керувала народом, племенем, кланом… За такого управління не приходили до влади ні комуністи, ні фашисти, поява при владі яких, як переконує історія, цілком можлива за парламентарної форми правління.

Іноді роль старійшин виконували релігійні лідери (друїди у кельтів, волхви у слов’ян, брахмани в Індії). За такої системи мораль, гарантом якої є не обраний на якийсь термін професійний політик, а рада справжніх моральних авторитетів, стає визначником справедливості суспільних процесів. Щоб не здавалося дивним твердження, що старійшинам непотрібні вибори, наведу приклад: уявіть собі, що Іван Павло ІІ ще за свого життя у похилому віці залишив престол. Думаю, що і без виборів всі на світі (і не лише католицькому) одностайно вважали б Його моральним авторитетом. Другий приклад – Махатма Ганді. Саме з таких людей формується рада старійшин.


Сучасні політики не можуть об’єктивно керувати суспільством, тому що зазвичай: а) представляють інтереси певної частини суспільства, свого електорату; б) лобіюють інтереси тих, хто фінансує їхню політичну кампанію; в) мають власні економічні інтереси. Такі люди можуть адмініструвати економічні процеси, займатися законотворенням, але остаточне ухвалення справедливості їхніх рішень мала б здійснювати рада незалежних моральних авторитетів. Також мені здається, американська модель демократії, яка добре діє в суспільстві, сформованому на новій землі прибульцями з різних частин планети, не зовсім відповідає вкоріненому менталітету більшості європейських та азіатських народів. В Давній Індії царі приходили за порадою або оцінкою своїх дій до брахмана-самітника. Нині ж монархічна форма правління залишилася в історії, але і демократія за умов капіталізму не є досконалою формою, зважаючи на вплив на політику великого капіталу. Політики як одиниці системного управління є залежними та мусять іти на компроміси. Якщо хтось з них і має ідеалістичне бажання змінити світ на краще, його старання заплутає павутиння складних політичних відносин між владою, опозицією, коаліцією, партією…

На ток-шоу 5 каналу з приводу ініціативи «Першого Грудня» один з її учасників Мирослав Попович сказав про політиків: «Політик не може бути аморальним, бо категорії «мораль» та «аморальність» не належать до політики. Для політики є один критерій – досягнення результату». Це повністю характеризує політику. Не люди, котрі стають політиками, є аморальними, а сама політика як вид діяльності робить їх такими. У Святому Письмі немає компромісів, а є чорне і біле, добро і зло. Загальносвітові мудрість та мораль мало в чому відрізняються від Святого Письма.

Звісно, розумію, що керівництво радою старійшин у сучасній європейській країні це – фентезі. Тим більш, в країні, де «бабло перемагає зло», авторитет старійшин може бути сприйнятий лише верствами населення, не пов’язаними з політикою та бізнесом. Але крапля по краплі і камінь продовбує. Совість політиків також не зовсім мертва.

Принаймні не у всіх. І вони теж колись прийдуть. Якщо не совість, то принаймні професійний прагматизм змусить їх до того рано чи пізно. Коли з хаосу первинної вседозволеності та нерозуміння класичних імпортованих схем, народжуватиметься своя, цілком європейська, але притаманна нашому народові форма суспільного адміністрування, тоді стане зрозуміло, що рухатися кудись, всупереч мудрості та моралі, – значить рухатися в нікуди. Тоді мудре слово старійшин буде потрібне навіть повним прагматикам. І тоді все залежатиме від принциповості «дідів» та їхньої здатності встояти перед будь-якими спокусами, адже останні не лише матеріальні. Та я якось впевнений у тих «дідах», дай їм, Боже, здоров’я!