Я не відчуваю себе ні вибраною, ні ізгоєм.
Я просто українка, яка в Україні розмовляє українською. І в цьому немає, і не повинно бути, нічого визначного, дивного чи незвичного.
Кажуть «людина може вийти з села, село з людини – ніколи».. Враховуючи наявність цілої когорти наукових, культурних та інших діячів, які вийшли саме з сіл, дане твердження піддаю сумніву.. Однак, на жаль, воно дуже добре працює щодо самоідентифікації, впевненості в собі, гордості, відчуття своєї вартості, рівності…
Не хочу здатись популістом чи провокатором, стараюсь оминати такі теми, але сьогоднішній інцидент вразив.. Потрапила сьогодні на злегка пафосну тусовку за Києвом. Стою в черзі в туалет і на запитання дівчинки про кількість людей переді мною взагалі не задумуючись відповідаю «три людини».. українською… Реакція дівчинки мене вразила, здивувала.. навіть більше.. протягом всього її подальшого монологу я не знайшлась що відповідати. Тільки вже вдома мені поприходили в голову геніальні іскрометні фрази… Де ви були, коли вона там розривала мені мозок?!
Чи то алкоголь в її крові, чи просто вона така і є, але вона почала щиро дивуватись, так наче я африканська мавпочка в єдиному екземплярі у світі! Причому дівчина перейшла на гарну правильну українську мову і почала питати «три людини.. ви.. от так.. от розмовляєте українською?». Я би навіть сказала, що на її обличчі було якесь дитяче щастя, так наче вона щось побачила вперше, вона була вражена.. І звісно, що наступним було питання звідки я. «З України» було моєю відповіддю, бо навіть два тижні тому в Криму на мою українську мову реагували звичніше, а ми стоїмо в самій столиці України.
Після того як вона дізналась, що родом я зі Львова, їй ВСЕ стало зрозуміло. На що я резонно заперечила, що не лише львів’яни розмовляють українською, і в тому числі в Києві. Не переконала. Далі вона почала мені втирати, що це дивно чути українську мову. Я була вражена. І чесно кажучи зі всіх почуттів, які в той момент вирували в мені, найчіткіше я відчула саме прояв неповаги до себе. Я стою собі в черзі в туалет.. відпочиваю.. проводжу свій суботній день у своїй рідній країні, і тут якась дівчинка ставиться до мене як до якоїсь меншини, ще й акцентує на цьому увагу протягом доброго часу.. а я, блін, не можу нікуди звалити, бо конструктори «ХХХХХ» на гектар території зробили тільки одну кабінку!
Мої брови прийняли форму, яка мені гарантує з десяток зморшок на старості, і я лише зіронізувала «так, це дивно. Дуже дивно».
Мушу визнати прояв інтелекту моєї співрозмовниці – вона вловила іронію. І далі понісся взагалі сюр.. Чи то вона виправдовувалась чи намагалась мене в чомусь переконати. Почала розповідати про те, що російська мова нав’язувалась, що українською ніхто не спілкується, що в бізнесі їй українська заважає.
Далі довірливо зізналась, що вона насправді зі села, і її рідною мовою є суржик. (!!! Суржик – це не мова!!). Але в Києві все російською і таке далі.. Мої брови все лізли і лізли на чоло, і я змогла лише заперечити «що особисто мені в бізнесі українська мова не заважає. І зрештою кожен сам обирає якою мовою розмовляти. З іноземцями я можу поговорити і російською і англійською». Тут вона, певно з надзвичайно великого досвіду, сказала, що є багато українців, які не знають української мови.. Про полеміку тут і мови не могло бути, а що тут скажеш? Я сказала лише, що ніколи не зустрічала таких людей і постаралась прийняти якомога відсутніший погляд, щоб припинити цей тириндець.
Далі дівчинка переключилась на спілкування з іншими учасниками черги на тему зачісок і всякої іншої лобуди.. російською звісно.. як кажуть, на общєпанятном..
Чесно кажучи, я давно вже не переймаюсь мовним питання на побутовому рівні. Бо немає цієї проблеми серед людей. Я вільно спілкуюсь нашою мовою в будь-якому куточку України… В Донецьку чи в Криму бувають поодинокі інциденти, але це швидше людський фактор.
Я не відчуваю себе ні вибраною, ні ізгоєм.
Я просто українка, яка в Україні розмовляє українською. І в цьому немає, і не повинно бути, нічого визначного, дивного чи незвичного.
Ніхто з російськомовних друзів не любить мене менше, бо я розмовляю українською. Ніхто в роботі не сприймає мене гірше чи по-іншому, бо я розмовляю українською.
ЩО ж цій дівчинці попердолилось в голові?!
Глобально цей випадок певно дрібниця, але мене якось дуже вразив.. я по-іншому подивилась на ту всю тусовку, якраз заради якої, мабуть, ця дівчинка так прагне бути общєпанятною і общєприйнятною.. захотілось звалити, що я і зробила..
Кожен в побуті говорить як хоче (так вже склалось історично), ми всі розуміємо одне одного – і це головне. Але ж якщо в тебе є комплекс меншовартості, то не треба його ще й іншим нав’язувати! Працюй над собою!
Коли вже нарешті деякі українці перестануть соромитись своєї мови? Коли вже самі ж перестануть вважати свою мову мовою селян чи обслуговуючого персоналу?
Про яке визнання чи повагу говорити на державному чи навіть міжнародному рівні, якщо всередині така буба в головах??
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.