«...Вони навіть кохати бояться»

Рецензія на книгу Г. Токака «Вони не дочекалися світанку»

         Важко залишитися байдужим до збірки турецького письменника Гаруна Токака «Вони не дочекалися світанку». Різноманітні оповідання та нариси, переплетені у дивовижному суцвітті, мають одну спільну рису — проникливу щирість, яка захоплює з перших сторінок. Незважаючи на відверту трагічність оповідей, вони являють собою справжню оду добру та щастю. Як не дивно, але  цю збірку можна назвати оптимістичною, якщо поглянути на неї очима автора. За словами самого Гаруна Токака: «Життя — це мить, коли ми, спинившись на своєму шляху, сіли відпочити під тінню дерев, а трохи згодом, через дуже короткий, як життя, проміжок часу, йдемо далі по дорозі вічності».

         Не можна не звернути увагу на інтригуючу будову творів. Досить часто на початку оповіді письменник подає невеликий уривок, який створює потрібну атмосферу та заохочує читати далі. Після цього Гарун розповідає вже всю історію, а наприкінці повторює згаданий на початку уривок. Таким чином читач, ознайомившись з усім змістом, по-іншому, у певному контексті сприймає повторюваний текст. Прочитавши все оповідання, дивуєшся, як майстерно оповідь зливається у єдине кільце, яке, наче діамантова обручка, переливається кольорами веселки у новому світлі.

         У невеликій збірці розглянуто багато близьких кожній людині тем. Перш за все, крізь усі оповіді червоною ниткою проходить тема віри. На мою думку, найбільш актуальним є оповідання «Лист до Аллаха», адже в ньому постає питання «Вірити чи ні?» На сьогодні величезна кількість людей поповнює ряди атеїстів, однак не кожен знаходить себе у безвіp'ї. Таким є герой цієї оповіді — англієць, психотерапевт за фахом Джон. Хоча справа його життя — витягати людей з безодні проблем, сам він не спроможний вирятувати звідти самого себе. Самотність пригнічує його і він робить несприятливі для себе висновки: «Найстрашніша мука невіруючої людини — це коли вона хоче висловити свою подяку комусь, але не знає кому». Написавши символічного листа Аллаху, Джон збирається покінчити з життям, але в останню мить його зупиняє доля. Він знаходить гармонію у вірі та надії. Та чи мало сьогодні тих, хто так і не звернувся до Бога і добровільно пішов з життя?

         Не міг автор оминути і вічну тему кохання. Серед усіх творів книги, певно найзворушливішим є «Останній погляд на любов», оскільки у ньому оповідається про почуття, яке збереглось крізь роки, вистояло у вирі подій, не розтануло у кілометрах. Жорстока війна розлучила два молодих жагучих серця, які до останніх днів берегли пам'ять одне про одного. Вони ніби відчували у глибинах душі, що ще зустрінуться, але не уявляли, що станеться це вже на смертному одрі...

         Багато оповідань Г. Токака присвячено любові до рідних і близьких. Одне з них - «Татусю! Твій піджак пахне тобою». Неможливо спокійно читати рядки листа осиротілої дівчинки своєму померлому батьку: «Смерть тебе зробила ще красивішим... Я побачила на твоєму обличчі, що смерть — це добре... Квіти суму з кожним днем розростаються в наших душах... Я не можу дихати, тату! Прийди, будь ласка, прийди!» Навіть після смерті донька перепрошує за те, що без дозволу взяла батькові речі: «Не гнівайся на мене... Я хотіла попросити, але... Тебе вже не було». Ця розповідь, яка зачіпає найпотаємніші закутки серця, навчає нас цінувати своїх рідних, поки вони з нами.

         У збірці є не одна оповідь про наполегливе служіння справі свого життя, і в основному ця тема розкривається на прикладах сміливих учителів. Як же потрібно любити дітей, аби покинути Батьківщину, податися в невідомі далі і покласти життя задля добробуту інших! Історія про відважного Хакана Уста, «мужнього парубка, що залишився у пустелі» - це історія людини, яка переселилася на інший континент, щоб просвітити і покращити існування простих африканських діток. Він настільки любив дитячий сміх, що по смерті друзі вирішили поховати його в садочку біля школи; вони були впевненими, що дізнавшись про це за життя, він був би ладен померти двічі.

         Своїми творами Гарун Токак стверджує важливість допомоги іншим. Він вказує, що на світі занадто багато людей, для яких прожити один день — наче  здійснити подвиг. «Життя цих людей таке гірке... Вони навіть кохати бояться». Завдання кожного з нас — освітити хоч на мить існування таких людей. Адже, за словами письменника, «раніше у нас була культура сім'ї. У будинків, вулиць, міст була душа. У нас були доброзичливі люди, які завжди допоможуть, подадуть склянку води тому, хто заблукав біля їхньої оселі». Ось до чого ми повинні прагнути.

         Не зайвим буде сказати, що Гарун Токак є співголовою платформи «Діалог Євразії», мета якої — встановлення діалогу й миру серед народів. Як представник цієї організації Токак впевнений, що «справою миру й дружби між народами мають опікуватися не лише держави, а й самі люди».

         Наостанок хочеться сказати, що хоч автор збірки — письменник турецький, національні та релігійні розбіжності не заважають сприймати його твори як належне. Хоч деякі з оповідань книги пов'язані з Україною, це, гадаю, не є вирішальним у розумінні творчості письменника. Що ж, наче стійкий місток, поєднує кожного читача з ідеями автора? Відповідь знайдемо у самій збірці: «...любов, милосердя і материнське серце у кожному куточку світу однакові».