Навколо Понтифіка вирували пристрасті, про які він не підозрював

До десятої річниці візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну, яка відзначатиметься післязавтра, можу тільки запропонувати спогад 2004 року про те, як я працював під час цього візиту. Спогад був надрукований в “Телекритиці”.

В останній декаді червня виповнилося три роки від події в Україні, яка висвітлювалася всіма світовими засобами масової інформації. Йдеться про візит в Україну Папи Івана Павла ІІ. Цього року преса оминула цю дату увагою. Мабуть, усе найголовніше вже сказано, а осмислювати цю подію з відстані часу ще не прийшла пора. Тим часом, наш колега Юрій Луканов працював у прес-службі католицьких церков, яка готувала той візит Папи. Під час самого візиту він працював безпосередньо у команді Понтифіка і бачив події ніби зсередини. Він пропонує кілька спостережень, котрі із зрозумілих причин не були раніше висвітлені пресою.

ІВАН ПАВЛО ІІ – НЕ ЛЕОНІД ІЛЛІЧ

Хай пробачить мені Господь Бог, але коли я побачив Папу Римського Івана Павла ІІ з відстані двох-трьох метрів, то в мене промайнула крамольна думка: я вирішив, що Папа такий собі новітній Леонід Ілліч Брежнєв, тільки у церковному контексті. Судіть самі. Після традиційної аудієнції Понтифіка на площі перед величним і неперевершеним Собором Святого Петра у Римі ми з групою українських журналістів стояли за його кріслом, готуючись з ним сфотографуватися. Аудієнція полягає в тому, що Папа розмовляє з присутніми на площі, які збираються там за спеціальними запрошеннями.

Того разу він ділився враженнями від своєї чергової поїздки – вже зараз не пригадую, але, здається, до якоїсь із африканських країн. Між іншим, привітав нас українською мовою. Аудієнція його явно зморила. Папа сидів у своєму величному кріслі із втомлено похиленою головою. З десяток пар молодят й інвалідів на колясках чекали, коли Папа набереться сили, аби підійти до нього по черзі й отримати від нього благословення. Їх, крім того, ще й фотографували з Папою і потім за енну кількість італійських лір вони могли отримати на згадку фотографію. Здавалося, 82-річний Понтифік цілковито відключився від того, що відбувалося навколо й перебував у глибокій дрімоті. Він настільки розслабився, що раптом з рота в нього витекло трохи слини. Йому негайно подали серветку. Нехай не гніваються щирі прихильники Папи, але мені тоді подумалося, що цього літнього і далеко не здорового чоловіка його оточення підтримує при владі, аби забезпечити собі спокійне і стабільне життя, відповідно створюючи міф про всесильного в моральному розумінні Понтифіка. Аналогія напрошувалася сама собою – Брежнєв і політбюро. Однак такі асоціації не завадили нам сфотографуватися з главою католицької церкви і тепер та фотка додає кожному з нас ваговитості: ми її показуємо гостям і гордо кажемо, мовляв, дивіться, тут я з самим Папою Римським.

Наступні події переконали мене, що мої порівняння з радянськими реаліями були помилкові. Ви пам`ятаєте напівживого Леоніда Ілліча з п`ятьма золотими зірками на грудях? Його мало не підтримували за руки, тримаючи у вертикальному стані, а розмовляв він, ледь ворушачи вставними щелепами, і завжди щось дуже розумне – економіка повинна бути економною або сонце встає на сході. Папа теж фізично кволий. Однак… Коли під час зустрічі Папи з молоддю у львівському районі Сихові пішов дощ – справжня злива, то публіка дещо заметушилася. Вона почала відкривати парасольки й подумувала, як би дременути додому. Бо Папа Папою, але кому кортить промокнути до нитки, хай навіть заради промови з високоморальними настановами? А що Папа? А Папа… заспівав пісеньку. Дитячу польську пісеньку про дощик. Учасники зустрічі миттєво забули про зливу й заревли від захоплення, ніби на концерті рок-зірки. Потім він додав щось на зразок: мовляв, нічого, дощик іде – діти ростуть. І всі забули про воду з неба. Здавалося б, ну до чого тут дощик, коли Іван Павло ІІ балакав про якісь серйозні моральні проблеми, які стоять перед молоддю? Як виявилося, це була найадекватніша реакція на непогоду. Буквально двома фразами Папа повернув увагу аудиторії і зміцнив її прихильність.

Ті, хто багато крутиться в політиці або навколо неї, ризикують нею отруїтися. Отруєння політикою небезпечно тим, що жертви такого отруєння потерпають від перекручення мозку – в них їде стріха й вони сприймають людей не такими, які вони є, а як суцільний імідж, як продукт піартехнологій. Іще вони вважають, що можна взяти будь-яке лайно й, провівши ряд пропагандистських заходів, загорнути його у привабливий цукерковий фантик. Хворих на політичне отруєння можна зрозуміти, бо ж на кожному кроці – особливо за наших реалій – вони зустрічають лайно, яке пахне французькими парфумами.

Іще до безпосередньої зустрічі з Папою я здибався зі спробою попіаритися за його рахунок. Один кандидат в депутати розповсюдив своє фото з Понтифіком, яке було зроблено під час традиційної аудієнції, і заявив, що Папа благословив його на перемогу у виборах. Тим часом, відомо, що глава Католицької церкви не втручається у політичне життя і в принципі нікого не може благословити на перемогу у виборах. Я написав тоді відповідну статтю. На жаль, вона не перешкодила тому кандидатові стати депутатом. Певне, виборці мусили вибирати не того, хто каже правду, а того, хто менше бреше.

Отож, здається, піар дозволяє взяти будь-якого бандюка-скоробагатька і піднести електоратові у вигляді невинного ягняти. От незрозуміло тільки, чому той самий електорат так не довіряє владі, чому він нарікає щоразу, що йому з двох лих доводиться вибирати “менше”. Чи не тому, що через усі піари, через усі цукеркові фантики все одно рано чи пізно вилазить те, чим воно є насправді?

Тим часом, у випадку з Папою Іваном Павлом ІІ все значно простіше. Досить лише згадати про те, що свого часу Папа прийшов у камеру до людини, яка намагалася його вбити. Папа побалакав з нею і сказав, що не тримає на неї зла. У його біографії безліч фактів, які свідчать про певний характер і тверду житейську позицію. Цього ніякі піартехнології не забезпечать. Для чого щось вигадувати, коли є така доля, коли є така особистість? Досить лише донести до людей ці факти, і вони самі зроблять відповідні висновки. Якби це було не так, то не був би авторитет Папи Івана Павла ІІ таким міцним в усьому світі.

ЯК МИ З КЕРІВНИКОМ ПРЕС-СЛУЖБИ ПОСВАРИЛИСЯ

Перед зустріччю Папи з молоддю у вже згадуваному львівському районі Сихів неподалік від місця зустрічі сварилися двоє чоловіків. Випадкові свідки розгублено спостерігали цю сцену: цілком солідні дядьки, у не менш солідних костюмах з краватками ледь не чубилися у всіх на очах. Одним із цих людей був ваш покірний кореспондент, а другим – керівник прес-служби католицьких церков отець Кен Новаківський. А ще один солідний чоловік, заступник голови прес-служби Андрій Васькович, ошелешено мовчав, стежачи за нами. Потім ми вибачилися один перед одним, потисли один одному руки й не тримаємо зла одне на одного. Коли зустрічаємося, то згадуємо інцидент зі сміхом. Одначе той дивний конфлікт пояснюється не лише тим, що від втоми і постійного напруження в нас не витримали нерви. Він був обумовлений глибшими причинами, так би мовити, конфліктом двох підходів до справи. Але про все по порядку.

У Римі мені казали, що під час візиту Папи до України мене неодноразово обізвуть дурнем, що мене скривдять і образять. Це заявляли люди, близькі до ватиканської кухні, після того, як я повідомляв їм, з ким працюватиму у дні візиту.

Будь-яка поїздка Папи Івана Павла ІІ висвітлюється найбільшими світовими засобами масової інформації. Споживачі цієї інформаційної продукції, либонь, туманно уявляють собі, яких величезних зусиль потребує організація роботи преси. Адже у країни візиту прибувають тисячі журналістів. В оточенні Папи Івана Павла ІІ ось уже з десяток років є така незмінна фігура, як Вік ван Брантагем. Перекладаючи на українську чиновницьку традицію, він є заступником ватиканського прес-секретаря Наваро Вальса з організаційних питань. Саме він забезпечує, щоб журналісти, незважаючи на багатотисячний натовп, який приходить на проповіді Папи, оперативно діставалися до прес-центру і якомога швидше передавали свої інформації. Він попросив, аби від української сторони в нього був чи то заступник, чи то асистент, який би разом з ним опікувався журналістами, котрі прилітають до місця події разом з Папою у його літаку. Це зазвичай такі ЗМІ, як CNN, BBC та інші найбільші медіа.

Керівник прес-служби Кен Новаківський запропонував цю роботу мені. Ми зустрілися з Віком ван Брантагемом, пробалакали десь три години, і я погодився. Коли потім я дізнавався, що нібито він має скажений характер і саме від нього мені дістануться кривди і образи, то вельми дивувався. Під час нашого першого спілкування у Римі я побачив, що він спокійно реагує на всі мої заперечення і аргументи. Він явно був людиною, яка вміє чути співрозмовника. Ми, побалакавши, врешті доходили спільної думки з усіх сумнівних позицій. “Коли людина потрапляє до екстремальних ситуацій, – думав я після розмов з недоброзичливцями Віка, – то в її поведінці багато що може змінитися”. Зрештою, вирішив, що доведеться набратися терпіння, а за надмірного “наїзду” я мав намір дати коректну відсіч.

Я згадав усі застереження щодо Віка у перші ж хвилини його перебування в аеропорту “Бориспіль”. Він роздратувався через якусь виниклу проблему (вже не пригадую, яку саме), що утворилася не з нашої вини. Але надалі він зберігав спокій, наче море в штиль. Секрет його спокою був дуже простий. Перед візитом ми буквально по метрах і хвилинах розписали всі маршрути і час прибуття й відбуття для журналістів. Нам лишалося тільки ретельно, як у нас кажуть, тупо дотримуватися графіку. Що ми і робили. Відповідав за це ваш покірний кореспондент. Отож, моя робота із відповідального за пресове забезпечення у період підготовки візиту на час самого візиту перетворилася на функцію своєрідного наглядача.

Але одного разу сталося непередбачуване. До місця зустрічі Папи з молоддю ми добиралися двома автобусами. Я їхав у задньому. А в передньому перебували керівники прес-служби разом з одним львівським діячем. Я собі розслабився у кріслі. Та раптом мене як струмом вдарило. Я усвідомив, що ми проминули поворот до готелю, куди згідно з графіком мали заїхати за частиною журналістів та Віком ван Брантагемом. Негайно з мобілки я набрав передній автобус. Мені пояснили, що львівський діяч запропонував їхати просто до місця події, а решта журналістів, мовляв, самі доберуться. Почувши це, я заспокоївся. Певне, на той момент я так втомився, що навіть не усвідомив – адже ми таким свавільним фінтом ставили під загрозу зриву висвітлення великою частиною світових ЗМІ зустрічі Папи з молоддю. До мене це дійшло лише тоді, коли ми вийшли з автобуса. Думаю, що в подібному перевтомленому стані перебували отець Кен і Андрій Васькович. Інакше чого б вони, як і я, так легковажно погодилися на безглузду пропозицію львівського чиновника поламати графік?

До нас дійшов увесь жах ситуації, і ми негайно почали виправляти становище, а саме – телефонувати з мобілок Віку, аби попередити про наше запізнення. І тут сталося неймовірне – відмовив мобільний зв`язок. Це трапилося лише одного разу за весь час візиту, але трапилося в найбільш критичний момент. Андрій швидко підскочив до міліцейського генерала і попросив його дати можливість зв`язатися через рацію. І що ви думаєте? Рація міліцейського начальника теж не працювала. Мабуть, це сам Господь Бог карав нас за недбальство. Я відчув, що в мене зараз вибухнуть мізки. Натомість вибухнув я сам. Це трапилося від безвиході, бо ж я не знав, що діяти. А відповідальним за дотримання графіка був саме я. Тоді ми посварилися з Кеном Новаківським.

Хвали Господа – решту журналістів нам таки вдалося привезти до Сихова до початку заходу. Але на той час всі входи вже були закриті службою безпеки. Не буду розповідати, скількох зусиль нам коштувало провести на захід журналістів. Скажу тільки, що їм довелося пролазити через дірку у паркані. Але мети ми досягли. Тим часом, мені доводилося читати в західній пресі, що під час візиту Папи умови для журналістів були створені чудові. Отож, колеги пробачили нам отой прокол.

Андрій Васькович потім розповідав, що коли він приїхав за журналістами і Віком, то сподівався побачити розлюченого тигра. Але Вік, на диво, був спокійний. За час роботи з нами він усвідомив, що ми працюємо дуже акуратно, а коли виникають проблеми, то маємо волю до їх розв`язання. Тому й не дуже турбувався.

А я зрозумів, чому він має таку дивну репутацію. Адже у Сихові я фактично опинився у його шкурі: хтось через власну безглуздість ледь не зірвав роботу журналістів. Мої нерви не витримали відповідальності – і я очманів від люті. Пригадую, я готовий був відлупцювати всіх, хто потрапить під руку. Слава Богу, не зробив цього.

Здавалося б, це так легко – забезпечити роботу преси. Досить лише дотримуватися графіка. Та репутація Віка свідчить, що в кожній країні трапляються такі, прости Господи, козли, як той львів`янин. Ну як такому не сказати все, що ти про нього думаєш? Це сам Бог велить.