Битва за Львів з Червоною армією.

Полякам вдалось зупинити більшовицьку навалу у 1920 році, але здобули вони цю перемогу частково коштом свого союзника – армії УНР.

У серпні 1920 року під Варшавою польське військо зупинило наступ совєцького Західного фронту і завдало його арміям нищівної поразки. На підваршавських полях зазнав краху червоний похід на Берлін і Париж, було остаточно поховано кремлівські мрії про світову революцію.

 Полякам вдалось тоді зупинити більшовицьку навалу, але здобули вони цю перемогу частково коштом свого союзника – армії УНР. Ще влітку 1919 року, коли поляки отримали санкцію Антанти на окупацію всієї Галичини, Головний отаман війська Української Народної Республіки Симон Петлюра мусив вибирати, кого з тодішніх ворогів української держави мати за свого союзника. З більшовиками та Денікіним не можна було домовитись. А поляки погодились на перемир’я, щоправда коштом окупації Галичини та Західної Волині. Більше вони тоді втримати не могли, а об’єднані армії УНР і УГА ставали заслоною перед більшовиками.

Поляків вдалось переконати, що українська держава може стати надійним охоронцем Польщі зі Сходу. Пілсудський також виношував плани побудови Речі Посполитої від моря до моря у формі федерації Польщі, України, Білорусі та Литви. 21 квітня 1920 року у Варшаві було підписано таємний договір між Польщею та УНР, згідно з яким через відмову української влади від Галичини та Західної Волині (не кажучи вже про Холмщину, Берестейщину й інші українські землі) поляки обіцяли воювати з більшовиками та відновити українську державність над Дніпром. Якою мала бути форма залежності УНР від Польщі у майбутньому, союзники наразі не розголошували.

На початку серпня 1920 року 1-а Кінна армія під проводом Будьонного рвалася до Львова. Поляки й частина Армії УНР вперто боронили лінію Західного Бугу та Дністра. У Львові формувалася добровольча армія, до якої зголосилися тисячі молодих людей. 15 серпня більшовики, зайнявши Буськ і Красне, рухалися далі на Однак, просування радянських військ у бік Львова зустріло завзятий опір добровольчих формувань, які були створені у липні. Зокрема, біля станції «Задвір’я» поблизу Буська 17 серпня 330 львівських добровольців під командою капітана Болеслава Зайончковського намагалися стримати наступ 1-ї Кінної армії Будьонного. Майже всі молоді оборонці Львова полягли у тому бою. Після того Будьонний рухався далі і розташував свій штаб на станції Борщовичі. Неподалік від Львова тимчасом три піхотних дивізії 6-ої польської армії і чинна армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка стримували 1-шу кінну армію Будьонного. Незважаючи на те, що загарбники 18-19 серпня перерізали лінії комунікації між українцями і поляками, вони так і не змогли оволодіти столицею Галичини - Львовом.

Не досягнувши вирішального успіху на львівському напрямку, червоні спробували завдати допоміжного удару на напрямку Львів-Люблін-Варшава, проте їх зупинили під Замостям 6-а дивізія армії УНР під командою генерала Марка Безручка та два неповних полки Війська польського. Можливо, саме героїчна оборона Львова і Замостя виявилася тією соломинкою, що переламала тоді хребет московському верблюду, скувавши близько 40 тис. добірних першокінників Будьонного, українці спільно з поляками не дали їм можливості в критичний момент взяти участь у Варшавській битві. 

Щороку представники громадських організацій польської національної меншини регіону за участі Генерального Консульства РП у Львові організовує урочисте вшанування річниці битви під Буськом. Кожного року сюди приїжджають поляки аби вшанувати своїх воїнів. Але навряд чи задумуються, а чому ж лежать вони в українській землі, а не десь, скажімо, під Варшавою чи Краковом. Звісно, можна запитати аналогічно, а чому ж такі самі могили українських вояків, точніше Армії УНР, є на цвинтарі польської столиці. Відповідь не буде симетричною - хоробрі українські воїни рятували Польщу від більшовиків для поляків, а не для себе!

Без сумніву, що польська сторона має право вшановувати своїх полеглих, однак разом із тим, на превеликий жаль, ще багато поляків думають рамками минулого, а точніше перебувають у полоні імперських амбіції своїх попередників. Тому для української сторони справа битви за Львів делікатна. Однак чи є розуміння та усвідомлення цієї делікатності із нашого боку питання, очевидно, спірне.

Більшість вояків загинула у битві за Львів, але ми пам’ятаємо їхній подвиг. Так і має бути, пам'ять про богатирів має зміцнюватися. В українсько-польській співпраці, коли на території України вшановують загиблих поляків, а на території Польщі - загиблих українців.

Події серпня 1920 року можна розглядати з іншого боку, а саме як те, що поляки та українці тих країв стали на боротьбу з більшовиками. Це була битва за незалежність Польщі та України. Вшанування українською та польською стороною учасників битви за Львів показує, що ці два народи – українці та поляки – можуть бути разом без кордонів. Враховуючи зазначене, потрібно розбудовувати політику пам’яті та доносити до громадськості ті події, які об’єднують дві великі держави з метою подальшого проведення розбудови добросусідських, проєвропейських відносин.

Хоча у сьогоднішній демократичній Польщі є сили, що постійно реанімують ідею «східних кресів», фальсифікують історію, особливо цей її розділ, що стосується України. Зокрема, мають місце факти діяльності громадсько-політичних об’єднань, окремих політиків й громадських діячів антиукраїнського спрямування, які використовуючи спірні моменти польсько - українських стосунків періоду 19-20 сторіччя намагаються однобоко та упереджено висвітлювати окремі спірні питання українсько-польської історії.

Варта зазначити, що новітня історія надала нових шансів на створення двосторонніх відносин, які були б побудовані на довірі й приносили спільну користь. Польща й Україна скористалися цими шансами. В них спільне бачення проблем безпеки в Східній Європі, вони підтримують одна одну з цілого ряду питань і вважать одна одну стратегічними партнерами.