Несвятий закордон

Іноземні судді самі часто опиняються в епіцентрі скандалу, а відтак не можуть бути зразком для наслідування

Від княжої доби і до сьогодні українське судочинство переживало цікаві та непрості періоди. У ХХ столітті в СРСР ставили експеримент під назвою «народні суди». Це були суди першої інстанції, які проіснували до 1993 року і куди «народні судді» призначалися депутатами місцевих рад. Я згадую цей досвід не просто так: починаючи з президентства Порошенка, почала закладатися система, коли нам знову призначають суддів. Тільки в ролі депутатів місцевих рад – громадські активісти та запрошені іноземні експерти. Але результат їхньої спільної роботи – не завжди позитивний. А все тому, що сакралізувати як активізм, так і людей з іноземним громадянством – справа марна. Не створи собі кумира – от що мало б бути девізом справді відреформованого судочинства.

З чим ми маємо справу?

У 2016 році закон України «Про судоустрій і статус суддів» вперше дав визначення тому, що таке Громадська рада доброчесності (ГРД). Це, йшлося у документі, «постійно діючий незалежний орган у системі судоустрою України, призначений для сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів (ВККС) України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання». ГДР складається з 20 членів, які працюють два роки та представляють різні громадські об’єднання.

А ось інші положення. Вони датуються вже 2021 роком і торкаються порядку призначення членів Вищої ради правосуддя (ВРП). Йдеться про Етичну раду – ще один незалежний орган, який перевіряє усіх кандидатів до ВРП на відповідність критеріям професійної етики та доброчесності. Перший склад Етичної ради – за законодавством – формується «з трьох осіб із числа суддів або суддів у відставці, запропонованих Радою суддів України, та трьох осіб, запропонованих міжнародними та іноземними організаціями, які надають Україні міжнародну технічну допомогу у сфері судової реформи та/або запобігання і протидії корупції».

Для тих, хто, можливо, читатиме мене вперше, я нагадаю, що ВРП та ВККС – це ті два «стовпи», на яких тримається правосуддя в Україні. Бо ВККС суддів відбирає та перевіряє суддів, а ВРП їх призначає та здійснює над ними та над їхньою діяльністю нагляд. Це, звісно, якщо говорити зовсім спрощено.

Здавалось би, що обидві структури – як ВРП, так і ВККС – убезпечені від потрапляння до їх лав випадкових та недоброчесних людей. Адже ці люди проходять жорсткий фільтр. А відтак і судді, яких призначають та контролюють ВРП та ВККС, також мусять бути професійними та порядними людьми.

Мусять, але не завжди є.

Збій «програмного налаштування»

Достатньо загуглити останні скандали, пов’язані як із суддями, так і з членами ВРП чи ВККС, і ми побачимо, наскільки все неідеально в сфері українського правосуддя. У когось із представників «реформованих» органів суддівського врядування знайдено громадянство РФ, у когось – фейкові дипломи або підроблені вчені ступені, у когось – приватизація службових квартир. Хтось вляпався у корупційний скандал, а хтось – сприяє веденню бізнеса на окупованих територіях.

Телефонне право теж нікуди не ділося. Попри це, Європейська комісія, наслухавшись наших активістів, як і раніше наполягає на участі громадського сектору у формуванні судової системи. Так само, як наполягає вона і на участі в цьому процесі міжнародних експертів. При цьому ЄК не помічає, наскільки недієвими є пропоновані нею методи.

Свою інформацію – про «успішний успіх» проведених реформ – наші партнери черпають із, м’яко кажучи, заангажованих джерел. Громадські активісти відрапортують про які завгодно позитивні зрушення, адже їхній хліб з маслом залежить від прихильності посольств та європейських столиць.

Та навіть якщо ЄК та інші міжнародні структури мають досить приблизне уявлення про Україну, вони мали б більше знати про саму Європу. А там – о, диво! – спостерігаються ті самі процеси, що й у нас. І судді так само беруть хабарі, і корупційній скандали гримлять на сторінках мас-медіа.

А нас при цьому закликають брати приклад з наших європейських друзів. З іноземців, які представлені не тільки в Етичній раді, але й в наглядових радах державних підприємств та у комісіях, які проводять аудит антикорупційних органів. Міжнародний компонент наявний у нас майже скрізь, але ті, хто його втілює, аж ніяк не святі.

«Катаргейт» та інші «гейти»

Кілька днів тому стало відомо, що поліція Бельгії провела серію обшуків у справі про випадки корупції в Європарламенті. Про це написало, зокрема, бельгійське видання The Brussels Times. А справа тут ось у чому: китайська компанія Huawei буцімто роздавала хабарі колишнім та нинішнім європейським депутатам за просування своїх інтересів на континенті. До злочинної схеми, ймовірно, були залучені близько 15-ти депутатів, інформують бельгійські медійники.

П'ятнадцять депутатів, та ще й Європарламенту, яких спокусили китайські гроші, це, погодьмося, зовсім немало.

Втім, не забуваймо про презумпцію невинуватості – ці півтора десятки європідозрюваних ще не стали злочинцями згідно із рішенням суду. На сьогодні відомо те, що поліція Бельгії провела ряд рейдів, обшукавши 21 адресу, в результаті чого були вилучені документи та пристрої, які належать лобістам китайської компанії.

Встановлено, що ці самі лобісти використовували незадекларовані платежі та дорогі подарунки, щоб здобути прихильність європейських політиків. В хід йшло все – навіть тури до Китаю та… квитки на футбол.  

Як нагадує The Brussels Times, компанія Huawei позиціонується як один з ключових партнерів у розвитку Європейської комунікаційної мережі 5G. Водночас компанії, які використовують інфраструктуру цієї корпорації, відчувають тиск із боку США та Європейської комісії у зв’язку із близькими зв’язками Huawei з урядом Китаю та побоюваннями того, що комунікаційне обладнання може використовуватися для шпигунства.

Та всі ці побоювання китайці вирішили приспати за допомогою хабарів. А європейці їх прийняли, бо у якийсь момент часу квитки на футбол переважили ті цінності, вірності яким іноземці приїжджають навчати нас.

«Цей новий корупційний скандал знову викриває провали європейських інститутів у забезпеченні доброчесності європейських представників і захисті демократії», – прокоментувала представниця Європарламенту Манон Обрі.

А Ніколас Айосса, директор офісу Transparency International у Брюсселі, додав таке: «Ці нові звинувачення є масштабними і серйозними, вони висміюють демократію в Європейському парламенті. І якщо депутати ЄП хочуть захистити цілісність парламенту, їм необхідно швидко провести широкі та значні етичні реформи».

З цим важко не погодитися. До речі, якщо європейцям потрібні реформи, ті могли б запросити до себе консультантами наш громадський сектор. Це, звісно, сарказм. Але зміни завжди варто починати з себе, тим паче, що це – не перший прояв корупції у ЄП.

Наприкінці 2022 року за такою ж схемою у Європарламенті розвивався інший корупційний скандал – катаргейт. Тоді депутати ЄП також були піймані на гарячому – в обмін на «неправомірну вигоду» вони займалися лобізмом. Різниця полягала лише в тому, що замість Китаю у справі фігурували Катар і Марокко й тамтешні компанії, які купували собі вплив у недоброчесних депутатів ЄП.  

Трохи рабовласництва у «просунутому» ХХІ столітті

А ось інша справа, яка вже не стосується Європарламенту, але заслуговує на згадку. Королівський суд Оксфорда визнав суддю ООН Лідію Мугамбе винною у незаконній експлуатації молодої жінки з Уганди – про це пише британська The Independent із посиланням на рішення суду.

Мугамбе, яка також є суддею в Уганді, спільно з заступником верховного комісара Уганди Джоном Мугервою організували незаконний в'їзд жінки до Великої Британії. А далі для мігрантки почалося пекло, бо пані суддя примушувала свою «підопічну» безплатно працювати покоївкою та доглядати за її дітьми.

Суд визнав винною Лідію Мугамбе в низці злочинів, серед яких примушування до рабської праці. Але тут є ще нюанс: Мугамбе обіцяла вплинути на угандійського суддю, який розглядав справу, де фігурував її підручний – згадуваний вище Мугерва.

Словом, корупція на корупції. І це – в Міжнародному суді ООН, до юрисдикції якого входять усі питання чинних договорів та конвенцій. У суді, який складається лише з 15 суддів, яких обирає Генеральна Асамблея і Рада Безпеки ООН на дев'ять років. Тобто кращих із кращих, до яких, очевидно, була зарахована і Лідія Мугамбе.

Тож, як бачимо, ніхто не є ідеальним у цьому грішному світі – ані Європарламент, ані ООН з усіма її інституціями. І це не привід для зловтіхи. Це привід подумати про те, що нашу власну «неідеальну ідеальність» українцям краще вибудовувати самим. А якщо й звертатися до закордонного досвіду, то в жодному разі не розглядаючи його як абсолют чи панацею. Всі помиляються, але навчатися краще на власних помилках.