ISPORT.ua вместе с партнером проекта Carlsberg продолжает цикл, посвященный истории Красных.
В нынешнем сезоне Ливерпуль как никогда близок к завоеванию своего первого в истории трофея АПЛ. Пусть коронавирус и прервал розыгрыш Премьер-Лиги, однако с возобновлением турнира команда Клоппа должна оформить титул в ближайшие пару туров и прервать унылую 30-летнюю серию команды.
Да, мерсисайдцы имеют аж 18 чемпионских титулов в Англии, но кто помнит какой была команда в свое последнее чемпионство? Многие нынешние болельщики Ливерпуля тогда еще даже не родились… Произошло это аж 30 лет назад, когда еще не существовало АПЛ, и мерсисайдцы были настоящим гегемоном местного футбола.
Тогда Ливерпуль в Англии было не остановить. «Красная команда» добыла 10 чемпионских титулов и 4 Кубка европейских чемпионов в течение 14 лет. Доминацию Ливерпуля в Англии начал Билл Шенкли, чье дело продолжили его коллеги Боб Пэйсли и Джо Фэган, а также Кенни Далглиш. Именно на шотландце и завершилась гегемония команды в Англии.
За год до последнего чемпионства Ливерпуль пережил одну из величайших трагедий в истории футбола. 15 апреля 1989 года во время полуфинала Кубка Англии на стадионе Шеффилд Уэнсдей образовалась грандиозная давка, в ходе которой погибло 96 человек. Среди них был и двоюродный брат Стивена Джеррарда. Английские соревнования тогда приостановили на три недели (хм, ничего не напоминает?). В итоге мерсисайдцы таки выиграли Кубок Англии, однако уступили титул чемпиона Арсеналу в последнем туре.
В сезоне-1989/1990 команда Далглиша намеревалась отыграться, что помогло бы залечить раны спустя год после той самой трагедии. И, надо сказать, Ливерпуль не испытал особых проблем с этим. Те золотые медали не воспринимались командой как нечто особенное, нечто такое, что не повторится до 2020 года. Да и сама команда была далеко не идеальной.
Действующий чемпион в лице Арсенала со старта увяз в середине турнирной таблицы и в итоге сумел взобраться лишь на 4 место. Принципиальный соперник Ливерпуля в лице МЮ и вовсе завершил сезон в середине таблицы (13 место), а фанаты мерсисайдцев явно посмеивались с неудачного тренера «красных дьяволов», который за три года не привез на «Олд Траффорд» ни одного трофея. К слову, имя этого наставника – Алекс Фергюсон.
Для той команды Кенни Далглиша это был обычный и ничем не примечательный сезон. Тот Ливерпуль как раз можно сравнить с Манчестер Юнайтед при Фергюсоне в нулевых годах ХХІ века. Даже если команда позволяла себе расслабиться на 1-2 сезона, через какое-то время трофей снова возвращался к ней. Так случилось и в 1990 году.
Астон Вилла, которая финишировала второй, отстала от Ливерпуля на 9 очков. Да, мерсисайдцы вырвали трофей благодаря мощной игре на финишном отрезке. Однако та команда, которую годами выстраивал Далглиш, была готова к подобным испытаниям. Сам Король Кенни признавал, что в команде крайне редко появлялись стычки и серьезные конфликты. Парни любили после игр организовывать посиделки в пабах или у кого-то дома и за пивом решали все разногласия.
К слову, Кенни также был в том коллективе, поскольку с 1985 по 1990 год был играющим тренером команды. Правда, с 1987 года этот статус оставался лишь формальным. Далглиш сыграл всего 4 матча за последующие три года. На первом плане в Ливерпуле были уже другие герои.
Лучшим игроком того сезона был признан Джон Барнс, уроженец Ямайки, но игрок сборной Англии был вингером по позиции. Однако Далглиш видел в футболисте свободного художника, которому позволяли идти в дриблинг и смещаться в центр для удара. Барнс отвечал тренеру взаимностью. Сезон-1989/1990 стал лучшим в карьере Джона. 22 гола в чемпионате существенно помогли команде. Если посмотреть на статистику, можно определить, что в семи поединках голы Барнса непосредственно помогали Ливерпулю добыть три очка.
Казалось, такая манера игры Барнса могла бы мешать центрхавам команды показать себя и принести успех. Тем не менее, Джон удачно сработался с атакующим полузащитником Питером Бирдсли. Англичанин не мешал Барнсу «творить» и в нужный момент уходил в нападение или на фланг. Такое взаимопонимание помогло Питеру отличиться 10 голами в том чемпионском сезоне.
Ну и как же не вспомнить о главном бомбардире в истории Ливерпуля и наконечнике атак той чемпионской команды Далглиша? Иан Раш начал карьеру в стане мерсисайдцев еще в 1980 году, после чего валлиец продолжал удивлять «Энфилд» обилием голов. До ухода в Ювентус в 1987 году Раш каждый сезон отличался не менее чем 26 раз в течение года. Впрочем, в Турине Иан не задержался. Валлиец не почувствовал себя своим в итальянской команде и уже через год вернулся в Ливерпуль.
Раш быстро выиграл конкуренцию у Джона Олдриджа, который в его отсутствие провел отменный год за Ливерпуль (26 голов). В итоге к чемпионскому сезону именно Иан был главным страйкером команды, отметившись 18 точными ударами в чемпионате 1989/1990. Сам Барнс рассказывал, насколько комфортно ему было выступать в одной команде с Ианом. Уроженец Ямайки отмечал трудолюбие форварда и его умение отыграть в защите. По мнению Барнса, именно его небезразличие к команде позволяет назвать Иана лучшим футболистом в истории Ливерпуля.
Впрочем, как не вспомнить о защите. Команда Далглиша стала единственной в лиге, кто пропускал меньше одного гола за игру. Всего же вратарь команды Брюс Гроббелар отстоял 12 матчей «на ноль». Зимбабвиец по праву называется едва ли не величайшим кипером в истории Ливерпуля. Гроббелар забронировал за собой место основного вратаря с 1981 года, и в течение одиннадцати лет никто так и не мог выиграть у него конкуренцию. Вратаря отмечали за прекрасную игру ногами, однако и ляпы игрок мог совершать не хуже Кариуса.
Вообще, Брюс – довольно неординарная фигура. Он является уроженцем ЮАР, однако в возрасте двух месяцев родители переехали с малышом в Родезию (Зимбабве), где происходила гражданская война. В возрасте 10 лет Гроббелара забрали в армию, где он воевал на стороне власти и был местным следопытом.
Все же в 20 лет Брюс вернулся на родину и подписал первый профессиональный контракт с Дурбан Сити. Уже через четыре года кипер оказался в Ливерпуле, где сумел вытеснить из основы легендарного Рея Клеменса. Сам англичанин даже признавался, насколько его впечатляла физическая мощь и отменная реакция вратаря.
Были в той чемпионской команде 1990 года и другие яркие личности. Например, ирландец Ронни Уилан, который уже доигрывал свою карьеру в Ливерпуле. Однако это не мешало ему цементировать опорную зону команды на пару со Стивом МакМахоном. Можно также вспомнить и о связке центрбеков Алан Хансен – Гленн Хюсен. Если первый, как и Уилан, доигрывал свою карьеру на «Энфилде», то Хюсен пришел в команду как раз перед сезоном-1989/1990.
По слухам, Гленн должен был оказаться в Манчестер Юнайтед, но в последний момент Далглиш опередил Фергюсона и переманил игрока Фиорентины в Мерсисайд. Хюсен оказался прекрасным партнером для Хансена. Если шотландец отличался прекрасным видением поля и умением отдать первый пас, то шведа можно было назвать более прямолинейным. Хюсен был заточен на борьбу и не боялся вступать в дуэли на втором этаже.
Кроме того, Далглиш удивил неожиданным решением пригласить в середине сезона израильского форварда Стандарда Ронни Розенталя. Малоизвестный нападающий присоединился к Ливерпулю за пару месяцев до последнего чемпионства и успел отметиться 7 голами в 8 играх.
Причиной приглашения Розенталя стало физическое (да и моральное) истощение команды, которая не могла провести 3-5 матчей подряд на топ-уровне. Далглиш решил обратиться за помощью к знакомому агент Пини Захави. Именно он привел Розенталя на «Энфилд», охарактеризовав его как одновременно быстрого и крепкого нападающего. Думается, Король Кенни явно не пожалел, что доверился израильскому агенту. Что интересно, Розенталь так и не получил медаль чемпиона, поскольку банально не успел отыграть необходимые 12 матчей.
Ну и самым неординарным героем того сезона можно назвать запасного центрбека Гари Гиллеспи. Казалось бы, чем этот 30-летний шотландец мог запомниться? Гиллеспи уже заканчивал карьеру на «Энфилде» и с приходом Хюсена прочно засел в запас. Гари провел лишь 13 матчей в том сезоне, однако записал на свой счет аж 4 гола, в том числе и чемпионский. За два тура до финиша Ливерпуль опережал Виллу на пять очков, поэтому победа дома над Дерби делала мерсисайдцев недосягаемыми. Гиллеспи тогда вышел со старта и на 81 минуте забил единственный мяч в ворота гостей после отскока от вратаря. К слову, в том матче свой последний поединок за Ливерпуль провел Кенни Далглиш, выйдя на замену во втором тайме.
Команда не была сверхмощной или какой-то особенной, как Ливерпуль в начале-середине 80-х. Она просто была лучшей в Англии на том отрезке, еще и с отличным тренером и сбалансированным коллективом. 1 мая 1990 года (день матча с Дерби) остается для фанатов Ливерпуля особой датой. Именно после нее началась проклятая серия неудач в АПЛ на фоне восходящей звезды сэра Алекса Фергюсона и его Манчестер Юнайтед.
Менее чем через год после чемпионства уволился Кенни Далглиш, а без него и команда начала сдавать позиции. Шотландец еще выиграет свой титул АПЛ (с сенсационным Блэкберном в 1996 году). А вот Ливерпуль и по сей день продолжает грезить вожделенным трофеем, к которому так близко привел команду Клопп. Последнюю чемпионскую команду Ливерпуля вряд ли стоит сравнивать с нынешней «машиной» герра Юргена, которой не пел оды разве что ленивый. Тем не менее, на данный момент, прибытие короны АПЛ на «Энфилд» полностью зависит от другой «короны»…
Анатолий Дерека для ISPORT.ua
Останнє чемпіонство Ліверпуля
ISPORT.ua разом з партнером проекту Carlsberg продовжує цикл, присвячений історії Червоних.
У нинішньому сезоні Ліверпуль як ніколи близький до завоювання свого першого в історії трофею АПЛ. Нехай коронавірус і перервав розіграш Прем'єр-Ліги, однак з поновленням турніру команда Клоппа повинна оформити титул в найближчі кілька турів і перервати сумну 30-річну серію команди.
Так, мерсисайдці мають аж 18 чемпіонських титулів в Англії, але хто пам'ятає якою була команда в своє останнє чемпіонство? Багато нинішніх вболівальники Ліверпуля тоді ще навіть не народилися... Сталося це аж 30 років тому, коли ще не існувало АПЛ, і мерсисайдці були справжнім гегемоном місцевого футболу.
Тоді Ліверпуль в Англії було не зупинити. «Червона команда» здобула 10 чемпіонських титулів і 4 Кубки європейських чемпіонів протягом 14 років. Домінацію Ліверпуля в Англії почав Білл Шенклі, чию справу продовжили його колеги Боб Пейслі і Джо Феган, а також Кенні Далгліш. Саме на шотландцеві і завершилася гегемонія команди в Англії.
За рік до останнього чемпіонства Ліверпуль пережив одну з найбільших трагедій в історії футболу. 15 квітня 1989 року під час півфіналу Кубка Англії на стадіоні Шеффілд Венсдей утворилася грандіозна тиснява, в ході якої загинули 96 осіб. Серед них був і двоюрідний брат Стівена Джеррарда. Англійські змагання тоді призупинили на три тижні (хм, нічого не нагадує?). В результаті мерсисайдці таки виграли Кубок Англії, проте поступилися титулом чемпіона Арсеналу в останньому турі.
У сезоні-1989/1990 команда Далгліша мала намір відігратися, що допомогло б залікувати рани через рік після тієї самої трагедії. І, треба сказати, Ліверпуль не зазнав особливих проблем з цим. Ті золоті медалі не сприймалися командою як щось особливе, щось таке, що не повториться до 2020 року. Та й сама команда була далеко не ідеальною.
Чинний чемпіон в особі Арсеналу зі старту загруз в середині турнірної таблиці і в підсумку зумів піднятися лише на 4 місце. Принциповий суперник Ліверпуля в особі МЮ і зовсім завершив сезон в середині таблиці (13 місце), а фанати мерсисайдців явно підсміювалися з невдалого тренера «червоних дияволів», який за три роки не привіз на «Олд Траффорд» жодного трофея. До слова, ім'я цього наставника - Алекс Фергюсон.
Для тієї команди Кенні Далгліша це був звичайний і нічим не примітний сезон. Той Ліверпуль якраз можна порівняти з Манчестер Юнайтед за Фергюсона в нульових роках ХХІ століття. Навіть якщо команда дозволяла собі розслабитися на 1-2 сезони, через якийсь час трофей знову повертався до неї. Так сталося і в 1990 році.
Астон Вілла, яка фінішувала другою, відстала від Ліверпуля на 9 очок. Так, мерсисайдці вирвали трофей завдяки потужній грі на фінішному відрізку. Однак та команда, яку роками вибудовував Далгліш, була готова до таких випробувань. Сам Король Кенні визнавав, що в команді вкрай рідко з'являлися сутички і серйозні конфлікти. Хлопці любили після ігор організовувати посиденьки в пабах або у когось вдома і за пивом вирішували всі розбіжності.
До слова, Кенні також був в тому колективі, оскільки з 1985 по 1990 рік був граючим тренером команди. Правда, з 1987 року цей статус залишався лише формальним. Далгліш зіграв всього 4 матчі за наступні три роки. На першому плані в Ліверпулі були вже інші герої.
Найкращим гравцем того сезону був визнаний Джон Барнс, уродженець Ямайки, але гравець збірної Англії був вінгером на позиції. Однак Далгліш бачив у футболістові вільного художника, якому дозволяли йти в дриблінг і зміщуватися в центр для удару. Барнс відповідав тренеру взаємністю. Сезон-1989/1990 став найкращим у кар'єрі Джона. 22 голи в чемпіонаті суттєво допомогли команді. Якщо подивитися на статистику, можна визначити, що в семи поєдинках голи Барнса безпосередньо допомагали Ліверпулю здобути три очки.
Здавалося, така манера гри Барнса могла б заважати центрхаву команди показати себе і принести успіх. Проте, Джон вдало спрацювався з атакуючим півзахисником Пітером Бірдслі. Англієць не заважав Барнсу «творити» і в потрібний момент йшов в напад або на фланг. Таке взаєморозуміння допомогло Пітеру відзначитися 10 голами в тому чемпіонському сезоні.
Ну і як же не згадати про головного бомбардира в історії Ліверпуля і наконечника атак тієї чемпіонської команди Далгліша? Іан Раш почав кар'єру в стані мерсисайдців ще в 1980 році, після чого валлієць продовжував дивувати «Енфілд» великою кількістю голів. До відходу в Ювентус в 1987 році Раш кожен сезон відрізнявся щонайменше 26 разів протягом року. Втім, в Турині Іан не затримався. Валлієць не відчув себе своїм у італійській команді і вже через рік повернувся в Ліверпуль.
Раш швидко виграв конкуренцію у Джона Олдріджа, який за його відсутності провів відмінний рік за Ліверпуль (26 голів). У підсумку до чемпіонського сезону саме Іан був головним Страйкером команди, відзначившись 18 точними ударами в чемпіонаті 1989/1990. Сам Барнс розповідав, наскільки комфортно йому було виступати в одній команді з Іаном. Уродженець Ямайки відзначав працьовитість форварда і його вміння відіграти в захисті. На думку Барнса, саме його небайдужість до команди дозволяє назвати Іана найкращим футболістом в історії Ліверпуля.
Втім, як не згадати про захист. Команда Далгліша стала єдиною в лізі, хто пропускав менше одного гола за гру. Всього ж воротар команди Брюс Гроббелар відстояв 12 матчів «на нуль». Зімбабвієць по праву називається чи не найбільшим кіпером в історії Ліверпуля. Гроббелар забронював за собою місце основного воротаря з 1981 року, і протягом одинадцяти років ніхто так і не міг виграти у нього конкуренцію. Воротаря відзначали за прекрасну гру ногами, проте і ляпи гравець міг здійснювати не гірше за Каріуса.
Взагалі, Брюс - досить неординарна фігура. Він є уродженцем ПАР, однак у віці двох місяців батьки переїхали з малюком в Родезію (Зімбабве), де відбувалася громадянська війна. У віці 10 років Гроббелара забрали в армію, де він воював на боці влади і був місцевим слідопитом.
Усе ж в 20 років Брюс повернувся на батьківщину і підписав перший професійний контракт з Дурбан Сіті. Вже через чотири роки кіпер опинився в Ліверпулі, де зумів витіснити з основи легендарного Рея Клеменса. Сам англієць навіть зізнавався, наскільки його вражала фізична міць і відмінна реакція воротаря.
Були в тій чемпіонській команді 1990 року і інші яскраві особистості. Наприклад, ірландець Ронні Вілан, який вже догравав свою кар'єру в Ліверпулі. Однак це не завадило йому цементувати опорну зону команди на пару зі Стівом МакМахоном. Можна також згадати і про зв'язку центрбеків Алан Хансен - Гленн Гюсен. Якщо перший, як і Вілан, догравав свою кар'єру на «Енфілді», то Гюсен прийшов в команду якраз перед сезоном-1989/1990.
З чуток, Гленн повинен був опинитися в Манчестер Юнайтед, але в останній момент Далгліш випередив Фергюсона і переманив гравця Фіорентини в Мерсісайд. Гюсен виявився прекрасним партнером для Хансена. Якщо шотландець відрізнявся прекрасним баченням поля і вмінням віддати перший пас, то шведа можна було назвати більш прямолінійним. Гюсен був заточений на боротьбу і не боявся вступати в дуелі на другому поверсі.
Крім того, Далгліш здивував несподіваним рішенням запросити в середині сезону ізраїльського форварда Стандарда Ронні Розенталя. Маловідомий нападаючий приєднався до Ліверпуля за кілька місяців до останнього чемпіонства і встиг відзначитися 7 голами в 8 іграх.
Причиною запрошення Розенталя стало фізичне (та й моральне) виснаження команди, яка не могла провести 3-5 матчів поспіль на топ-рівні. Далгліш вирішив звернутися за допомогою до знайомого агента Піні Захаві. Саме він привів Розенталя на «Енфілд», охарактеризувавши його як одночасно швидкого і міцного нападаючого. Здається, Король Кенні явно не пошкодував, що довірився ізраїльському агентові. Що цікаво, Розенталь так і не отримав медаль чемпіона, оскільки банально не встиг відіграти необхідні 12 матчів.
Ну і найбільш неординарним героєм того сезону можна назвати запасного центрбека Гарі Гіллеспі. Здавалося б, чим цей 30-річний шотландець міг запам'ятатися? Гіллеспі вже закінчував кар'єру на «Енфілді» і з приходом Хюсена міцно засів в запас. Гарі провів лише 13 матчів в тому сезоні, однак записав на свій рахунок аж 4 голи, в тому числі і чемпіонський. За два тури до фінішу Ліверпуль випереджав Віллу на п'ять очок, тому перемога вдома над Дербі робила мерсисайдців недосяжними. Гіллеспі тоді вийшов зі старту і на 81 хвилині забив єдиний м'яч у ворота гостей після відскоку від воротаря. До слова, в тому матчі свій останній поєдинок за Ліверпуль провів Кенні Далгліш, вийшовши на заміну у другому таймі.
Команда не була надпотужною або якоюсь особливою, як Ліверпуль на початку-середині 80-х. Вона просто була найкращою в Англії на тому відрізку, ще й з відмінним тренером і збалансованим колективом. 1 травня 1990 року (день матчу з Дербі) залишається для фанатів Ліверпуля особливою датою. Саме після неї почалася проклята серія невдач в АПЛ на тлі висхідної зірки сера Алекса Фергюсона і його Манчестер Юнайтед.
Менш ніж через рік після чемпіонства звільнився Кенні Далгліш, а без нього і команда почала здавати позиції. Шотландець ще виграє свій титул АПЛ (з сенсаційним Блекберном в 1996 році). А ось Ліверпуль і до цього дня продовжує марити жаданим трофеєм, до якого так близько привів команду Клопп. Останню чемпіонську команду Ліверпуля навряд чи варто порівнювати з нинішньою «машиною» гера Юргена, якій не співав оди хіба що ледачий. Проте, зараз прибуття корони АПЛ на «Енфілд» повністю залежить від іншої «корони»...
Анатолій Дерека для ISPORT.ua
Информация предоставлена в порядке ст.10 Конституции Украины и ст. 6 Закона Украины О национальных меньшинствах в Украине